Газета «Дайджест Е» №5 2001 год.

2001
май
№5 (22)

Каждый выбирает для себя
Женщину, религию, дорогу,
Дьяволу служить или пророку —
Каждый выбирает для себя.
Юрий Левитанский

ВОЗВРАЩАЯСЬ К НАПЕЧАТАННОМУ

О 17-й вечора, 42-го...

В нашій постійній рубриці «Пам’ять та пам’ятники» («Дайджест Є» №8(12), 2000 р.) була надрукована стаття Л. Леонідова про трагедію євреїв міста Золочева Харківської області. За цей час знайшовся колишній мешканець Золочева, брат страченого трьохрічного Гени Силіванова Володимир, який залишився живим і зараз проживає у Свердловській області.
     Пам’ятник в урочищі «Лисиця» ще не встановлено, але голова комітету «Дробицький Яр» Леонід Леонідов впевнив редакцію, що у 2001 році ми всі будемо присутні на його відкритті. Нижче публікуємо статтю Світлани Каурової («Зоря», м. Золочів, 2001р.).
     Війна... Для багатьох людей старшого покоління вона ще й досі відгукується у пам’яті тривожним відлунням страшної трагедії, безповоротних втрат і незабутнього горя. До багатьох вона все ще приходить у снах і бентежить їх гіркими спогадами.
     Добре пам’ятає війну й наш Золочів. Тільки з червня до кінця жовтня 1941 року до діючої армії було мобілізовано 9170 жителів району. Тих, хто загинув на фронтах Великої Вітчизняної: і земляків, і воїнів-визволителів завжди пам’ятають вдячні золочівці. В районі установлено їм 45 пам’ятників та пам’ятних знаків.
     За неповними даними. окупанти розстріляли в різний час на Золовщині 430 чоловік. Серед них були люди єврейської національності. Саме про їх звірську страту дали пізніше свідчення жителі Золочева К.І. Різниченко, М.І. Крамаренко, М. Кривка. Вони розповіли, що за два місяці до кривавої розправи німці разом з місцевою поліцією зігнали всіх євреїв до оселі гвардії лейтенанта Л.Т. Поляка й протягом всього часу не дозволяли їм виходити на вулицю, здобувати собі продукти харчування й паливо. Нікого з сторонніх до них не пускали. Ночами ж німецькі бандити й комендант селища Василь Данилович Гнатченко та поліцай Петро Калайда викликали для своїх розваг 29-річну Бусю Поляк і 20-річну Цилю Цилюрик, після чого піддавали їх жорстоким катуванням.
     22 січня 1942 року о 17-й годині поліцаї разом з двома німцями повели людей на розстріл. На вулиці стояв морозний вечір і відчайдушний плач та стогони нещасних людей було чутно на всю околицю селища. Місцем трагедії стала балка «ківшик» — нині район урочища «Лисиця».
     Розстріляно було 13 чоловік: сім’ю Л.Т. Поляка — дружину Бусю Борисівну, 1913 року народження, її матір Лею Рувимівну Іємець, 1889 року народження, й двох малолітніх доньок: Асю 7 років та 2-річну Тетянку, а також інших громадян: Белу Григорівну Туровську, 1920 року народження, Натана Григоровича Туровського, 1916 року народження, їхню матір Рахіль Туровську, Цилю Мусіївну Цилюрик, акушер- ку районної лікарні Віру Михайлівну Бродську, Сару Яківну Силіванову й її 3-річного сина Геннадія, вчительку Несю Яківну Зейман та її матір.
     Після розправи над людьми німці й поліція нікого з місцевих жителів не допустили для їх поховання й замерзлі трупи загиблих лежали до самої весни і тільки з приходом тепла були присипані землею.
     Недавно до редакції нашої газети зайшов житель селища Головчино, що на Бєлгородщині, Єгор Іванович Литвинов, який у війну був вихованцем Золочівського дитячого будинку. Він розповів, що разом з такими ж підлітками, як сам, ризикуючи своїм життям, пробрався тоді до «ківшика», аби подивитись на розстріляних людей. Картина їм відкрилась, як згадує Єгор Іванович, доволі жахлива: в калюжах замерзлої крові на білому снігу лежали гарно одягнені мертві люди. Одна жінка, міцно притискала до своїх грудей невеличке бездиханне дитя. Можливо то була хтось із дівчаток Поляків, а можливо трьохрічний Гена Силіванов.
     Але ще жахливішим було видовище на місці розстрілу через кілька днів потому. Відчайдушні хлопчаки, і в тому числі Єгор Литвинов, знову якимось чином проникли до «ківшика». Те, що вони побачили, вразило їх і запам’яталось на все життя: всі страчені євреї лежали голі-голісінькі, одяг з них було знято мародерами. Кілька трупів були без ніг до колін. Очевидно покидькам не вдалося легко познімати із мерзлих трупів чоботи. Більше хлопці до місця трагедії піти не наважилися.
     Нині у Свердловській області проживає Володимир Силіванов, колишній мешканець Золочева, брат розстріляного Гени Силіванова. Коли стратили його рідних, Володя був у той час десь в родичів, тому й залишився живим. Осиротілому хлопчику дала притулок одна золочівська сім’я, де виховувалось своїх троє дітей. Онисія Семенівна Лень (нині вже покійна) замінила Володі матір. В цій родині він прожив до призову в армію.
     ...Більше, ніж півстоліття, минуло з часів війни. Не так давно до органів влади нашого району, звернулись представники Харківського обласного комітету «Дробицький яр» з пропозицією увіковічнення пам’яті розстріляних євреїв й установлення пам’ятного знака на місці злочину у районі балки «ківшик». Вони представили архівну копію акта від 12 жовтня 1943 року про розслідування злодіянь німецьких окупантів та їх прихвостнів з числа місцевої поліції на тимчасово окупованій території Золочівського району. У ньому говориться, що комісією в складі шести чоловік 11 жовтня 1943 року було здійснено розкопки завалу, в якому виявлено останки зітлілих трупів. Установити особи, загиблих не вдалося, поховати кожного із них окремо також не виявилось можливим.
     Комісія вважає, що головними винуватцями цієї трагедії були німецькі окупанти на чолі з комендантом селища Золочів, зрадниками Батьківщини
     В. Л. Гнатченком, поліцаями Петром
     Калайдою й Михайлом Горохом (за останніми даними, їх немає уже в живих).
     Громадська організація «Дробицький яр» звернулася до Золочівської селищної ради з проханням підтримати її у справі увіковічнення пам’яті 13 загиблих співвітчизників від рук ворогів. Цей лист було розглянуто на 8-й сесії XXIII скликання селищної ради, де було прийнято рішення дати дозвіл на установлення пам’ятника та благоустрій його території на місці розстрілу єврейських громадян і надати організації «Дробицький яр» всебічну допомогу в практичному виконанні цих робіт. Цю ідею підтримано й Золочівською райдержадміністрацією та районною радою.
     Місце установлення пам’ятника (а можливо це буде просто стела чи знак) вже визначено. Залишається вирішити ще деякі фінансові проблеми. Це робитиметься разом з «Дробицьким яром», котрий має намір довести задумане до свого завершення. Орієнтовна дата відкриття пам’ятника — 9 травня 2001 року, урочище «Лисиця» (колишня балка «ківшик»).
     А ми сподіваємось, що до редакції обізветься ще хтось із свідків січневої трагедії 1942 року й поповнить ту давню історію новими фактами, про які ніхто із жителів району до цього часу не знав. Це потрібно не тільки нам, а й тим, хто житиме після нас. Адже ми не маємо права на забуття.

Світлана Каурова, Золочів